Значна частина чоловіків і жінок сьогодні захищають нашу Батьківщину та мріють повернутися додому, де їх чекають близькі люди. Та не завжди повернення приносить саме те, чого всі очікують.


В рамках спільного проєкту robota.ua, АТ «Кредобанк» та компанії NRG продовжуємо ділитись корисними знаннями та практиками про стосунки після демобілізації.




Олена Нікольська, військова психологиня, кризова інтервентка, консультантка Hogan Assessment, бізнес-тренерка компанії NRG


Коли людина приймає рішення про службу в лавах Сил оборони України, то для неї змінюється все чи майже все. Зрозуміло, що цей період є досить важким. Цивільне оточення з розумінням ставиться до того, що потрібно адаптуватись до умов служби, особливостей військової комунікації, збільшення фізичних навантажень та кількості стресу, повʼязаного з виконанням бойових задач. Та й військові теж «стискають зуби» і тримаються, очікуючи відпочинку і відновлення після демобілізації. Однак, повернення до цивільного життя – це теж значний стрес і виклик. Зокрема, через те, що очікування не збігаються з реальністю, ще й взаємних претензій додається.


З якими змінами зіштовхується ветеран і які зміни найчастіше стають для нього неочікуваними?


    

  • Сильна емоційна реакція навіть на незначні, на перший погляд, розчарування, конфлікти, прояви недружності чи нерозуміння.
    • 

  • Скутість і незручність у спілкуванні, недовірлива реакція на неочікувані зміни в близьких людях.
    • 

  • Нерозуміння нових правил та домовленостей, які існують у знайомому оточенні.
    • 

  • Бажання змін у роботі, бізнесі, професії.
    • 

  • Нестримне бажання повернутись назад до військового життя з його традиціями та ритуалами, що стали звичними (хоча в процесі служби у людини могли бути радикально протилежні думки та наміри).
    • 

  • Труднощі з засинанням і проблеми зі сном (кошмари, часті просинання серед ночі, безсоння, тривожний сон).
    • 

  • Гострі реакції на безлад, несправедливість та порушення порядку.
    • 

  • Велика різниця в цінностях – людина може вважати неважливим те, що для інших є значущим, і навпаки (через це проявляється знецінення та зростає ризик виникнення конфліктних ситуацій).
    • 

  • Труднощі у прийнятті рішень (досить часто це стосується простих рішень).
    • 

  • Складнощі з концентрацією уваги та запам’ятовуванням інформації.
    • 



Важливо розуміти, що це нормальні прояви адаптації. Так, вони спричиняють дискомфорт, їх не можна ігнорувати. Однак і вимагати від себе стати такими, якими були до служби, не варто. Оскільки потрібен час для асиміляції отриманого досвіду, закріплення змін, що відбулись, віднаходження себе та пізнання нових умов цивільного життя.


Що ж відбувається, коли перші емоційні реакції після повернення ветерана вщухли? Починається те, про що в казках не пишуть, – життя.


Після розлуки та довгоочікуваної зустрічі ми автоматично сприймаємо одне одного такими, якими були до розлуки. Це несвідомий процес. Партнер чи партнерка, які виконували обов’язки за обох, доки один з них був на службі, очікує, що після його звільнення все повернеться на свої місця. Він чи вона втомилися та обґрунтовано прагнуть частину домашнього навантаження з себе зняти.


Натомість партнер чи партнерка, які повернулися зі служби, очікують, що їм дадуть достатньо часу на відпочинок та відновлення, оскільки вони теж втомились. Вони повертаються з надією на розуміння та відпочинок, а не продовження «війни» у контексті відстоювання своїх ідей та потреб.


Як бачимо, ці очікування протилежні. І якщо почати «мірятись», хто більше втомився, то можна дійти до втрати стосунків.


Як пом’якшити процес адаптації до нових умов сімейного життя?


Ось кілька рекомендацій, які можуть допомогти:


    

  1.  Бажано, щоб партнер/партнерка, що залишились вдома/близькі люди теж проконсультувались з психологом після повернення ветерана/ветеранки зі служби (а бажано – взагалі до моменту їх повернення), щоб розуміти особливості періоду реадаптації, можливі труднощі, повʼязані з цим, та способи їх подолання.
    2. 

  2.  Досвід війни вимагає часу та місця для інтеграції (переробки та засвоєння психікою). Іноді цей процес схожий на знайомство з новим собою – і це не завжди легко та приємно.
    3. 

  3.  Ветерану/ветеранці теж треба мати можливість «познайомитись» з дружиною/чоловіком/близькими заново, адже вони змінились. Той образ, який залишився в пам’яті та підтримувався під час відсутності, може бути неактуальним.
    4. 

  4.  З новими умовами та правилами цивільного життя теж треба знайомитись. Впевненість, що все буде як раніше, може привести до конфліктів і сварок. Це стосується, наприклад, графіків роботи різних закладів, правил поведінки під час повітряних тривог, комендантської години тощо.
    5. 

  5.  Сім’ї треба розказати ветерану про зміни, які відбулись у їх близькому середовищі та оточенні (у правилах побуту, взаємовідносинах з іншими людьми, святкуваннях тощо). Бажано перерозподілити домашні обов’язки. Можливо, від чогось обидва партнери захочуть відмовитись.
    6. 

  6.  Коли в стосунках виникають проблеми, то це не провина одного. Стосунки, як і проблеми в них – це відповідальність обох партнерів. І якщо один буде намагатись змінитися, а інший тільки звинувачуватиме, то конфлікт рано чи пізно станеться. Тому, якщо є відчуття, що самостійно з цим не впораєтесь, слід звернутись за допомогою до психолога, можливо, піти на парну консультацію.
    7. 

  7.  Досвід війни назавжди залишиться з нами усіма. І це нормально – згадувати про нього та розмовляти. Ба більше, інтеграція тільки так і відбувається, коли багато разів проговорюєте те, що відчуваєте і вас не засуджують, а підтримують і розуміють. Звичайно, це не обов’язково відбувається в колі сім’ї. Тому ветерани та ветеранки прагнуть зустрічатись зі «своїми» (побратимами, посестрами, військовими, що знаходяться в госпіталі або ж з тими, хто також пройшов процес демобілізації). Це цілком нормальний процес – спільнота «своїх» дає прийняття та розуміння, важливе для кожного з нас.
    8. 

  8.  Не варто нав’язливо розпитувати партнерів про досвід, отриманий під час виконання бойових задач. По-перше, він може виявитись травматичним і спровокувати погіршення стану, викликати ретравматизацію, по-друге – ветерани можуть прагнути обговорити цей досвід саме з тими, кому довіряють.
    9. 

  9.  Якщо у вас є діти, то іноді можете помічати, що вони ніби «відвикли», губляться чи напружуються у спілкуванні з татом чи мамою, що повернулись зі служби. Обов’язково поговоріть з дитиною про ці та інші емоційні реакції, розкажіть, що вони нормальні, і якщо їм потрібен час, то він у них є. В жодному разі не стидіть і не звинувачуйте дитину в тому, що вона не має права на такі почуття до своїх батьків, оскільки вони ж робили все для захисту країни та сім’ї. Навряд чи це допоможе відновити довіру та безпеку у стосунках. Навпаки, важливо зрозуміти дитину, почути і відчути, що вона відчуває, чого боїться та чим стурбована, приєднатися до її переживань, надати почуття безпеки та можливість поділитися своїми думками та почуттями без засудження.
    10. 



Слід пам’ятати, що стосунки – це цінність, а їх збереження передбачають зусилля та відповідальність обох партнерів. У розмові з одним колегою-військовим я запитала: «Яка основна задача партнерів, до яких повертаються ветерани і ветеранки?». Він відповів: «Любити, терпіти і гріти, гріти, гріти. Бо ми найбільше потребуємо підтримки та розуміння, коли найменше на них “заслуговуємо”».


Матеріал у відеоформаті




Читайте ще: Розвінчуємо п’ять міфів про ветеранів – у спецпроєкті «ДНК стійкості» від robota.ua, АТ «Кредобанк» та компанії NRG